Учасники

Влад ГАБДА | Іван НЕБЕСНИК | Тарас ТАБАКА | Руслан ТРЕМБА | Володимир ПАВЛИШИН (МОК) | Віктор ДЬОМІН | Михайло ПАЛІНЧАК-молодший | Марина БАБИЧ | Макс БОНДАРЕНКО | Михайло МЕЛЬНИЧЕНКО | Микола РОМАНОВСЬКИЙ | Андрій ХІР | Едуард ЕГЕР | Габріел БУЛЕЦА | Віктор МЕЛЬНИЧУК | Беата КОРН | Віктор ЛАВНИЙ | Тетяна СМРІГА

Куратор: Тарас ТАБАКА

Ця експозиція є продовженням думок та питань на тему сучасного мистецтва, розпочатих в «Ідеалісті» (2009) та «Індиференті» (2012). Як і попередні, вона обумовлена необхідністю постійних інтелектуально-естетичних практик в якості основи формування культурної філософії, відношення до світу в нашій данності. Свідомий вихід за межі існуючих дискурсів та конфліктів «бурхливої неспроможності» дозволяє говорити про певну чистоту «поля зору».

Окрім того, без довіри до глядача неможливо розраховувати на його довіру до себе.

У Володимира Цветова, відомого свого часу політолога та культуролога-східнознавця, є чудова книга «П’ятнадцятий камінь саду Реандзі». (Москва. Политиздат, 1986.)

Сад Реандзі – одна з головних визначних пам'яток японського міста Кіото. Є в ньому своєрідно спланований хаос із п'ятнадцяти чорних необроблених каменів, розкиданих по білому піску. З якої б точки не розглядав відвідувач саду цю композицію, п'ятнадцятий камінь завжди виявляється поза полем його зору.

Я навів цей приклад в якості означення теми, котрої ми торкнемось.

Іноді явища, що знаходяться в різних точках простору-часу, взаємопов’язані між собою у відповідності з фундаментальною теорією, але безпосередньо з цієї теорії не витікають. В значеннях, наближених до абсолюту, природа творчості, натхнення та естетичного вдосконалення феноменальна. Мистецтво від експонату відрізняється тим, що несе в собі властивості п’ятнадцятого каменю саду Реандзі – ще щось таке, що не піддається обчисленню, не потребує контекстів та не підлягає поясненню, окрім того, що ми можемо осягнути.

Магнетизм процесу спостереження та містицизм творчої дії. Закладений в нас природою «код варвара» – код довіри світу та безпосередньої відкритості до пізнання себе в ньому як відправна точка. Почуття легкого трансу, знайомого дослідникам – вслухання в простір через себе, як його частину. Це стало основою «фрагментацій», гравітаційним полем виставкового простору. Як це працює, почавшись десь в невизначеній точці пра-естетики і переломлюючись у відображеннях індустріального містицизму нашого «сьогодні» і «тепер»?

Окремі сюжетні лінії, ритміка, знаковість індустріальних форм та живописних площин переплітаючись, стають «чимось іншим», відновленим значенням. Тим, що починаєтся десь за стінами цих залів і продовжується за ними в реальному часі.

Поєднання дисциплін довкола теми є також знаковим. Перехід в технологіях неминучий. І, власне, така вікова домінанта учасників дозволяє говорити про можливість переходу до цивілізованої культурної інженерії майбутнього в умовах нашого суспільства. Питання тільки, чи це йому потрібно і наскільки готове воно до цього, чи здатне до життєстверджувальних позицій перед лицем подолання нігілізму?

Ми непомітно ввійшли в мейнстрім та епоху постмодернового синдрому, а цьому поколінню доведется якось з них виходити. І ми насправді не можемо запропонувати їм жодних концепцій окрім тієї, котра давно ввійшла у всі сфери людської діяльності – концепції ринку. Заключною точкою експозиції, її імперативом є кілька полотен однакового формату. Я попросив кількох учасників висловитись в жовтому кольорі, зупинивши свій вибір на ньому в якості найвідкритішого світу, кольору аутичної любові до життя. Я знаю, що всі вони будуть відрізнятись між собою, несучи в собі власну фрагментарність, але сподіваюсь, що ця «живописна фраза» буде прийнята нашим майбутнім.

Тарас ТАБАКА