Експозиція виставки складається з двох розділів: 50 графічних та живописних робіт Павла Бедзіра, також творчі рефлексії закарпатських художників, інспіровані творчістю та постаттю Бедзіра.

Учасники

Іван МАСНЮК | Данило КОВАЧ | Павло КОВАЧ (старший) | Віктор МЕЛЬНИЧУК | Іван НЕБЕСНИК (мол.) | Наталія ШЕВЧЕНКО | Вадим ХАРАБАРУК | Руслан ТРЕМБА | Михайло ІЛЬКО

Ідея: Михайло ІЛЬКО

Куратори: Михайло ІЛЬКО, Тарас ТАБАКА

В експозиції зібрані твори Павла Бедзіра, що знаходяться в приватних колекціях. Це не обрані твори з фондів музеїв, це твори, що прикрашають життя і житло людей. І цей факт (сила цих творів) наявно демонструє силу художника, творчість якого ще не відкрита для багатьох людей і є недооціненою.

Експозиція відбулася завдяки родинам, які щиро відгукнулися на прохання і надали твори Павла Бедзіра для проведення виставки. Щиро їм дакуємо. Це добрий знак суспільної громади, яка здатна формувати своє культурне середовище.

Михайло ІЛЬКО

ПРОЛОГ – ЕПІЛОГ або «наука про втечі»...

Напевно, не так багато в закарпатській історії мистецтва імен, котрі ще за життя були б оточені таким ореолом легенд, домислів та міфів, як Павло Бедзір. Інакше, власне, і не могло бути. Одіозна фігура маргінального філософа, зріз життя та творчості котрого показано в основній експозиції, і не передбачає інших стосунків з історією, з реаліями котрої його пов’язувало лише фізичне існування.

Беззаперечним є той факт, що роль цього автора виходить за рамки візуальної спадщини, і в цьому чи не найважливіша його цінність – в якості своєрідного подразника простору думок та почуттів, витаючих в повітрі..

Це той самий випадок, коли ми стикаємось з явищем іншого порядку. Щоб привідкрити його в певній мірі з огляду нашої доби в передмову до робіт Павла Бедзіра включена ця невелика експозиція, присвячена автору в якості репліки до його шляху.

Сюди увійшли роботи авторів, котрі або формувались, свого часу, тісно спілкуючись з Павлом, або є (більшою мірою) представниками наступної, молодої генерації, концептуально доповнюючи паралелі медитативних практик крізь часові межі. Вони торкаються пластів та аспектів тем, довкола котрих точились розмови в близькому автору оточенні. Скажімо, дуалістичної суті східної філософії та естетичної насолоди – в порівнянні рафіновано-витонченої праці і каліграфічної невимушеності, наближеної до єства природи. Медитації, як вищої форми внутрішнього споглядання, та злиття з філософським космосом. Абстрактного самовираження в якості енергетичного сліду в просторі. Сталості форми та її наближенні до знаку як радикального жесту.

Звичайно, час зробив свій виток – одні поняття змінили інші, котрісь змістились в нову площину чи зазвучали в новій термінології та формі. Світ не стоїть на місці, але... чи настільки змінна природа людини, як нам це іноді здається? Природа жаги до пізнання себе у світі...

Так, в умовах тотального релятивізму питання філософської віри як такої знівельовані штучно модифікованими замінниками «іллюзорної причетності», розмаїттям симулярок та інформаційних маніпуляцій. Та це лише данність, з котрою нас пов’язує фізичне існування. А простір думок та почуттів, витаючих в повітрі, залишиться назавжди для нас відкритим.

Тарас ТАБАКА

Ми знову відкриваємо Павла Бедзіра, як відкриваємо його кожного разу, коли дивимося на його твори. Твори його, здебільшого, розсіяні по приватних збірках, а з часу останньої персональної виставки пройшло 20 років. Для самого художника час дорівнював творчості, був безперервним шляхом самовдосконалення через заглиблення у світову філософію, езотеричні вчення Сходу, практику йоги, і всі отримані імпульси концентрувалися на кінчику пензля, кулькової ручки чи різця і перетікали у серії графічних робіт, по суті – в одну нескінченну серію тривалістю в життя.

Бедзір відвоював свій час і простір, і став його єдиним розпорядником. Час цей не співвідносився з офіційним визначенням і не завжди вимірювався виставками його творів, що долали межі попри обмежений простір його фізичного існування. Він народився 27 січня 1926 року в сім'ї православного священика і ще юнаком безкомпромісно розвіяв мрії своїх батьків, які бачили в синові майбутнього священика. Він самотужки нарощував свій інтелектуальний і мистецький потенціал і невпинно йшов до мети.

Середина 1940-х років була визначальною. З 1943 року Павло, 17-річний учень Мукачівської торговельної академії, весь вільний час присвячує малюванню. 1947 року екстерном закінчує Ужгородське художнє училище. Його викладачі – Адальберт Ерделі, Федір Манайло, Ернест Контратович, колеги по екстернатурі –Василь Габда, Юлій Сташко, Семен Мальчицький. Поруч навчалися Ліза Кремницька, Володимир Микита, Павло Балла. Павло входить в ужгородське мистецьке середовище, що створилося в умовах свободи і було оазою вільної творчості, ще не прибраною до рук новим радянським режимом, що утверджувався з 1945 року.

До внутрішньої свободи Бедзіра додалася ще не пригнічена свобода мислення і творчості старших колег. Розмови, дискусії, спільні пленери й обговорення робіт стверджували необхідність широкого культурного кругозору, пізнання світових мистецьких тенденцій, цінність вільного, відповідного своєму часові творчого виразу – засади, на яких створилася закарпатська художня традиція.

У 1952 році Павло Бедзір одружується з Лізою Кремницькою. Почалося спільне життя і творчий діалог двох неординарних особистостей. Поступово навколо Бедзіра склалося коло, яке часом називали “клубом авангардистів”. Бедзіра, Кремницьку, Ференца Семана об'єднувало прагнення творчої свободи, несприйняття офіційного соцреалізму. Найчастіше спілкувалися, філософствували, малювали в кафе “Верховина”. До художників горнулася молодь, долучалися поети Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Микола Матола.

В умовах радянської несвободи і міщанства Бедзір став символом внутрішньо вільної людини, художником сміливого пошуку. Попри закритість суспільства, переслідування будь-якого вільнодумста він спромігся йти власним шляхом, "бути вдома у собі і в світі", вловлювати мистецькі тенденції світу, робити самобутні художні відкриття, майже одночасні з подібними відкриттями за межами СРСР (оп-артівські серії співвідносяться в часі з поширенням цього напряму в Європі в 1960-х роках, структуровані чорно-білі монотипії, спонтанні варіації у техніці малювання фетровою лопаткою перегукуються з графікою французів Жана Базена та Альфреда Манессьє).

Павло Бедзір нікому нічого не нав'язував, але спілкування з ним мало дедалі більший вплив на митців, поетів, науковців. Його гостями були Сергій Параджанов, Георгій Якутович, Дмітрій Сараб’янов, Володимир Гошовський, Тетяна Яблонська, Григорій Островський та багато інших відомих талановитих людей. Його цінували київські художники неофіційного мистецтва Вілен Барський, Валерій Ламах, Григорій Гавриленко. Спілкування з ним було важливим для багатьох ужгородських митців, особливо для художників “нового українського мистецтва” — Павла Ковача, Мар'яна Олексяка, Вадима Харабарука, Роберта Саллера та багатьох інших.

Творчість Бедзіра невіддільна від його постійного інтересу до філософії духу, до парадоксальності істин, поезії текстів. Малювання було медитацією і одночасно роботою над собою. Він вважав, що картина може розповісти більше, ніж книга з філософії. Його перші роботи – звичні пейзажі, та вже в 1950-х роках з'являється серія портретів темперою, вирішених лаконічними локальними плямами та структурованих енергійним контуром. Тоді ж під назвою "Віки" виконується чудовий лик Христа (1959). Впродовж 1960-х художник створює знамениті серії монотипій “Життя дерев”, численні пейзажі, абстрактні композиції, багато експериментує з графічними техніками і винаходить свої власні. Впродовж 1970-х та 1980-х і до останніх днів основними темами художника були дерева й абстрактні композиції, переважала техніка ґратографії, хоча періодично він повертався і до монотипії, і до "фетрових" робіт. Для заробітку разом з Кремницькою і Семаном проектували й виконували оздоблення автобусних зупинок в техніках сграфіто, мозаїки. Ця робота крім заробітку давала площини для монументальних композицій і свободу декоративних вирішень.

Дехто докоряв Бедзіру за постійне варіювання теми дерев. Можна сказати, що Бедзір малював одне дерево впродовж усього життя. Аналогічно до символічного "світового дерева", воно наповнювалося багаторівневим змістом, перетворювалося на формули сутностей, станів, ідей. А потім віртуозне плетиво ліній розпадалося на частини, першоелементи, що синтезувалися у нові абстрактні композиції, в яких зберігалася ідея дерева, і реалізувалося прагнення досягати мінімальними засобами максимум вираження.

Наскільки неординарна постать художника була магнетично притягальною для митців, інтелектуалів, настільки ж вона дратувала владу. В поле зору КДБ він потрапив ще 1947 року. У 1962 році в “Закарпатській правді” надрукували дві розгромні статі про художників-авангардистів. У 1986 Бедзір був затриманий КДБ і під тиском підписав заготовлену “покаянну” статтю.

Павло Бедзір завжди був оточений шанувальниками і молоддю. Немало молодих художників знайшли свій шлях у мистецтві і навчилися мистецтву свободи завдяки демократичності, відкритості Бедзіра до людей, вмінню розмовляти з усіма на рівних, завдяки його вірі у можливості людини і в майбутнє. Півстоліття він беріг принципи чистоти служіння мистецтву і вільного мислення. Пульс його життя зупинився 10 липня 2002 року, але він повністю опанував свій життєвий час. Про це свідчить виставка, що охоплює всі творчі періоди художника та його головні образотворчі техніки, доносить до нас дух героїчного авангарду другої половини ХХ століття і розкриває значення художника для культурного ландшафту краю.

Михайло СИРОХМАН