персональна виставка
Культурний ландшафт
Культурний ландшафт – позначено як місце, де людина та природа зустрілись у співіснуванні протягом тисячоліть, що позначилось в характері ментального та вербального, виразилось в віруваннях, легендах, обрядах, релігії, та стало спадщиною теперішніх і прийдешніх поколінь. Власне, реальність видима та уявна, мислима та чуттєво-емоційна стала предметом творчого натхнення даної виставки.
Живопис та об’єкти складаються з декількох проектів, зроблених в різний час, але об’єднані за ідеєю та умовно розмежовані “між першим та другим поверхами”. Тут природа мислима як ландшафт, як нашарування тектонічних, скальних порід та складок впадин та вивищень, де утворились площини з водоспадами, флорою та фауною. Та первозданність, в якій контурна лінія зливається з жестом, в’язкості мазка, а форма ще не виокремилась з місця формотворення. Опираючись на наші тілесні орієнтири і розглядаючи картину чи об’єкт, наш погляд повертається до нас з оновленими силами споглядання, який формується простором зображального. В класичному живописі дороги сприйняття та зображення канонізовані, якщо ми “входимо” в новий простір і час, то вони мало чим відрізняються від нашого переживання часу-простору. Але, коли зображення звільняється від репрезентативної функції і в поле зображальних знаків і їх “випадкових” геометрій вступають не речі, не буття або світ відображень, а сили, тобто місце становлення сил, де неживопис, виокремившись з живопису як конструкція (механізм бачення), де мистецтво і його ефекти будуть ефектами добре зробленої конструкції, а не намірами художника.
Зробити – щоб бачити!
Створити – щоб згадати!
Павло КОВАЧ
Простір є тіло часу, час є розум простору
Художник Павло Ковач уособлює повноту і повноцінність художнього шляху. Він з юних літ слідував за голосом покликання і вибудував своє життя художника, довірившись інтуїції. Точно взятий перший акорд творить наступну послідовність здійснень, визначає напрямки й пошуки, рівень завдань і досягнень. Залишається іти своїм шляхом, підсвідомо виявленим і свідомо обраним. І тоді цей шлях перетворюється на струмінь потенції, що проникає у майбутнє. Висвітлюється непізнане, а невідоме й небувале стелиться упокореними відрізками шляху, життя ж повниться сенсами й набуває обрисів долі.
Доля прихильна до тих, хто йде за покликанням, вона реагує на правдиво взяті акорди. За її приязного сприяння відбуваються необхідні зустрічі, з'являються найнеобхідніші люди і найпотрібніші книги й ідеї, без яких не пройти всього шляху.
Імпресії буття, конфігурації середовища, реєстри зустрічей, регістри спілкування, ресурси фантазії складаються і викладаються у певний спосіб, утворюють єдиний і неповторний текст життя, в якому з плином часу усвідомлюються, виокремлюються у стійку систему знаки шляху, кармічні приписи. Стає неважливою кількість відсотків здобутого, позиченого, напророченого. Всі дороги наповнюються змістом спільного напряму і всі ведуть художника – до самого себе.
Настає відчуття глибинного спокою, впевненість у зустрічі з найближчим, тобто з собою, осягнення повноти сущого. І тоді все служить тобі інструментом і засобом: легко січеться різцем фабрична фанера, перетворюючись на картини-дереворити, інспіровані японською гравюрною технікою "гомакосі"; живопис переходить у стадію стихійного дійства – фарби насичують площини, помережані острівцями фактур; скрупульозно вирізаними трафаретами набиваються соцартівські сцени – дистанційована часом і свідомістю іронія зв'язує і трансформує популярні сюжети, що поширювалися як новоявлена епіка, а перетворилися на чистісінької води "поп-транс". А коли фарби замало, і недостатньо полотна, і розмірів фанери чи трафаретного паперу, на зону дії перетворюється кімната, зала, подвір'я, а на інструменти й засоби – дерев'яні бруси й електричні дроти, скло й пісок, вода і глина, метали і підручні матеріали, що стають ручними і сяють новизною нових ролей у містерії інсталяцій.
Усе це – Павло Ковач. Усе це – поєднання мислення і здійснення, емоції і філософії, медитації й інструменталізації. Це візія світу як тривалого перспективного осягнення і уявлення себе як інтерпретатора художньої істини, учасника ціннісного сходження, яке, якщо й мало початок, то не має закінчення.
Михайло СИРОХМАН
